Із книги "Вігілії" - Андієвська Емма - А - Українська література онлайн

Із книги "Вігілії"

ВІГІЛІЇ XXXII Вхід? Брама смерти? Світловий пілон? Не обрій, а суцільний – в гніздах – хрускіт. Й ледь – річище і тінь від тамариска. Світ – перекотиполе і полин, Ліхтарня. Пристань. Водяна пила Півмісяця, що – помисли – на ряску (Тлін – чи неіснування гумореска?), І тиша у пітьмі, як ацитилен. Як тяжко душу й розум – від оскоми. Як тісно між проходами вузькими. Між мурами, де память, як осуга. Вже, – не шкодуючи – назавжди – від усього, Що досі – забуття і летаргію. Вбиваючи, смерть – воскришає й гоїть. ВІГІЛІЇ XXXVIII Крило метелика – айва, з якої – плед, Що тягнеться з народжень до народжень. У срібло вхід: шляхів стрімка мережа, Де боржники, які – в обхід – від сплат. Крило метелика, гіркий і пізній плід, Що, не торкаючи, промінням ріже. Кути, які – на лабіринт вітражу, Що зберігає Пасіфаї блуд. У лялечці сипке панікадило, Що оболонки тліну поскидало Й обвуглені перегортає сльози. Де щойно – по вузлах – пройшовся лазер, Розкрив метелик крила, як рояль. Душа ще зріє, й порожньо в раю. ВІГІЛІЇ XXXIX Ніч не рухнеться й, наче в прірву, їде, Без коліщат – у виміри обтічні. Вже безпредметним стало й нелетюче, Зник фюзеляж, висить шасі із вати, Що барвами – подекуди – як осуд. Звільнився світ від кліток і утончень, Сплатив борги – і всю на вітер – здачу, Лиш де-не-де ще тліють мураведи. Змінилася вага і перспектива. Все погустішало – на дві, на три октави, І кожен кадр, як у німому фільмі. Відпало все настирливе й несхвальне, І решту – кіпоть – вимила гроза. Твердь, скинувши старий комбінезон, Ключами наближається з низин. ВІГІЛІЇ XL Ні світла, ані кроків на майдані. Ніч – наглухо – у володіння власні. Лише душа, як верховіття в лісі, – Все глибше й – далі – від тандит щоденних. Не місяць – еліпс. Крапле белладонна. Ще мить, – і шкірка зовнішнього лусне. Позаду – проминальне і облесне. Єдиний дзвін, що бамка щогодини. Все видовжилося й позатихало. І тільки серед обрисів похилих, На лінії, що ділить світле й темне, Громаддя слуху – сторожке й невтомне. – У снах маячить, хоч ніхто не спить Як голос, віддалі. І нескінченна путь. ВІГІЛЇЇ CVIII На лезо – слух, аж сизо; погляд гострить Передчуття, де – ледь земля прочахла. Всі маяки – ганчір’ям – у панчоху. Вже інше світло, хоч вогні – й не густо. В обвід каналом – з кола – як чугайстер. Ще пам'ять-серп – зітхне і карк почуха Й не доторкаючися ні до чого, З ламкого плину – сугестій, - Коня і вершника надвіює в гітару, Що, не вмовкаючи, на всіх щаблях гуторить І кожний вимір – двічі, як папуга: Життя – тривке. Та найтривкіший пагін, Що – шальки духа, де буття-хвалій, Проклавши шлях, на манівці звело. ВІГІЛЇЇ СХІ Навколо порожнеча, як нарзан. Все далі – ціль. І тяжча й тяжча ноша, Яку й не помічалося раніше. Вже й чути: Зуби – в серці – час-гризун. Здитинів світ, склади без слів верзе, Всі береги і пристані минувши Й нічого не навчившись й не пізнавши Під місяцем, що, як кривавий зонд. Намарне в спирт, мов ембріон, в минуле. Самі нулі – на місці сліз – в анналах. Й на плівці з'яв ще спалахами юрми: Одні – скидають, інші – шиї – в ярма. Мигтить екран, і дійсність, як тепер. Та з боку смерть, що – листя, мов тапір.
1 2 3 4 5 Категорія: Андієвська Емма \| Додав: Bloodrewansh (09 Січня 13)
Переглядів: 613 \| Теги: Із книги Вігілії, Андієвська Емма \| Рейтинг: 0.0/0